ДРАКОН ІЗ ІКЛАМИ ПОТВОРИ, АБО ЯК МИ ПЕРЕВИКОНАЛИ ПЛАН ІЗ ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ

Наші свіжооформлені національні діаґнози в дзеркалі цивілізованого світу: чому хуторянський шовінізм руйнує Велику Україну.

«Хто змагається з потворами, мусить пильнувати, щоб самому не стати потворою. І якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня також дивиться в тебе».

— Friedrich Nietzsche

Пам’ятаєте, як у 2014-му, а згодом і в лютому 2022-го мы гордо пояснювали всьому світові різницю між українським та російським патріотизмом? Ми казали: «Наш націоналізм — оборонний. Це любов до свого, а не ненависть до чужого. Ми — волелюбна козацька республіка, мозаїка, де затишно і українцеві, і кримському татарину, і російськомовному євреєві, і вірменину». Наш патріотизм був здоровим, як карпатське повітря, та інклюзивним, як європейський паспорт. Він базувався на громадянській ідентичности: ти захищаєш цю землю — отже, ти наш.

Але десь дорогою між третім і четвертим роком великої війни наш здоровий націоналізм, здається, укусив той самий імперський комар, від якого ми так відчайдушно відбиваємося. Стався непомітний, але якісний стрибок: з окопу оборонного патріотизму ми впевнено переступили на місце класичного, кондового шовінізму. Того самого, де нація розуміється не як живий організм, а як стерильний гербарій, де кожен листочок зобов’язаний бути строго реґламентованого відтінку зеленого

.

Довідка:

Слово «шовінізм» походить від прізвища ґвардійця Наполеона — Ніколя Шовена (Nicolas Chauvin), який мав 17 поранень і настільки сліпо й пафосно волав про винятковасть французів на тлі розваленої країни, що французи зробили з нього театральний анекдот.

Але в сучасному політичному лексиконі світу цей термін давно перестав бути смішним. Сьогодні для цивілізованого світу шовінізм — це антонім громадянського суспільства. У нашому контексті це перехід від здорового патріотизму («я люблю своє і захищаю його») до етнічної асиміляції та сеґрегації («якщо ти не такий, як я, у тебе менше прав»). Для Європи, побудованої на запереченні тоталітаризму, шовінізм - це державна спроба нав’язати уніфікацію через примус, штрафи та заборони. Саме тому світові інституції дивляться на наші «мовні патрулі» чи релігійні заборони не як на «деколонізацію», а як на класичний шовіністичний рецидив, який прямо суперечить європейському праву.

Ми так довго вглядалися в безодню «русского міра», що безодня, судячи з усього, зааплодувала й видала нам диплом сертифікованих учнів. При цьому ми вперто вдаємо, ніби не помічаємо, як порушуємо Копенгаґенські критерії 1993 (Copenhagen criteria) - той самий політичний базис вступу до ЄС, що вимагає від нас стабільности інституцій, які ґарантують демократію, верховенство права і, головне, повагу та захист меншин.

Наші діаґнози та світові рецепти

1. Більшовизм 2.0: синдром Шарікова в культурі

«Там, де спалюють книги, згодом спалюватимуть і людей».

— Heinrich Heine

Наш перший чисто український діаґноз — «синдром Шарікова» в деколонізації. Головний парадокс нинішньої культурної зачистки в тому, що проводимо ми її за найкращими, перевіреними лекалами... совєтського комісаріату 1920-х. Товариші Троцький і Луначарський, дивлячись на наші успіхи, напевно крутяться в трунах від заздрощів. Ті теж скидали пам’ятники «царським сатрапам», перейменовували вулиці зі швидкістю кулемета Максима й ділили культуру на «буржуазну» та «правильну».

Ми пішли далі. Ми оголосили війну мерцям, які мали необережність народитися в Україні, але писати не тією мовою. Інститут національної пам’яти здійснив велике антропологічне відкриття, визнавши киянина Михаїла Булгакова «імперцем та українофобом». Із цього ж логічного ряду ми акуратно, щоб не порізатися, витягаємо Миколу Гоголя, Іллю Рєпіна та Анну Ахматову.

Замість того щоб по-господарському заявити світові: «Це наша спадщина! Це ґенії, виплекані нашою землею, і ми їх у вас, імперців, забираємо!», ми виявляємо хуторянський комплекс меншовартости. Ми добровільно пакуємо їх у коробку, перев’язуємо стрічкою й даруємо Москві. «Нате, забирайте, нам для хутора стільки величі не треба, ми не вміщаємося». Це добровільне культурне самокастрування під мовчазне недоуміння європейських інституцій, чия Рамочна конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства 2005 (Council of Europe Framework Convention on the Value of Cultural Heritage for Society / Faro Convention) прямо називає культурну спадщину спільним надбанням, яке не можна ділити сокирою.

• Світовий рецепт (Контекстуалізація): Велика Британія та США після хвиль Black Lives Matter не стали підривати пам’ятники діячам колоніальної доби. Поруч із ними встановлюють детальні інформаційні стенди й відкривають музейні експозиції, що пояснюють суперечливість історії. Нікому в Лондоні не спаде на думку заборонити письменника Rudyard Kipling за його відверто колоніальний вірш «Брем`я білої людини» (The White Man’s Burden) — його вивчають як найважливіший зріз епохи. Німеччина зробила своєю головною зброєю «культуру пам’яти» (Erinnerungskultur) — німці перетворили авторитарні символи минулого на освітні майданчики, не викреслюючи авторів з історії, а критично їх препаруючи. Вони лікують минуле розумом, а не кувалдою.

2. Мовний патруль у пошуках «неправильних» українців

«Якщо ви говорите з людиною мовою, яку вона розуміє, ви говорите з її головою. Якщо ви говорите з нею її рідною мовою, ви говорите з її серцем».

— Nelson Mandela

Другий діаґноз - мовна шизофренія та леґалізація побутового стукацтва. Здоровий націоналізм - це коли ти створюєш умови, щоб українську мову любили, щоб нею писалися найкращі книжки й знімалися круті серіали. Шовінізм - це коли у Франківську запускають «мовних інспекторів», а в соцмережах влаштовують публічне розп’яття баристи за те, що він на автоматі сказав «пожалуйста» замість «прошу».

Дійшло до ґротеску. Держава ввела штраф за російську мову в сфері послуг згідно з законом «Про забезпечення функціонування української мови як державної». При цьому половина хлопців, які просто зараз під Часовим Яром чи в окопах под Куп’янськом тримають фронт, координують артилерійський вогонь по рації чистісінькою, соковитою російською мовою. Але, згідно з логікою наших диванних цензорів, в окопі ця мова життя рятує, а от у київській кав’ярні вона «травмує суспільний простір».

Ми умудрилися розколоти суспільство на «правильних» носіїв мови та «підозрілих» переселенців зі Сходу, яким у тилу прилітає докір: «А чого ви мову не вивчили, поки вас бомбили?». І поки ми впиваємося цією сеґреґацією, Венеційська комісія Ради Європи (Venice Commission) у своїх офіційних висновках раз за разом нагадує нам про Європейську хартію реґіональних мов або мов меншин 1992 (European Charter for Regional or Minority Languages) і прямим текстом указує: українське законодавство не забезпечує балансу прав, а штрафи для приватних осіб у сфері послуг - це дикість. Але форма у нас стала важливішою за зміст (людину).

• Світовий рецепт (Плюралізм): Світ давно зрозумів, що мовне розмаїття - це цемент, а не загроза. Фінляндія має складну історію взаємин зі Швецією, яка століттями домінувала на її територіях. Менше з тим, шведська мова там — друга державна (при 5% носіїв). Фінляндці повністю позбавили колишню метрополію можливости розігрувати карту «дискримінації співвітчизників». Бельгія та Швейцарія побудували свою стабільність на абсолютному мовному плюралізмі, а Канада подолала квебекський сепаратизм через свій Закон про офіційні мови 1969 (Official Languages Act), надавши французькій максимальні права й свободи на федеральному рівні. Вони зробили розмаїття своєю силою, а не приводом для штрафів.

3. Чиє царство, того й віра

«Богові - богове, кесареві - кесареве».

— Євангеліє від Матвія

Проблема починається тоді, коли кесар вирішує, що він і є Бог, а СБУ — його апостоли. Третій діаґноз — державне реґулювання совісти. Боротися зі шпигунами та колаборантами в рясах - святий обов’язок спецслужб під час війни. Але коли держава намагається скопом ліквідувати цілу конфесію (УПЦ) через коліно, використовуючи закон № 8371 («Про захист конституційного ладу у сфері діяльности релігійних організацій») з його максимально розмитими формулюваннями, ми добровільно ампутуємо у себе свободу віросповідання.

Ми фактично реанімували середньовічний принцип «cuius regio, eius religio» (чиє князівство, того й віра). Кумедно, що, караючи за зв’язок із Москвою, ми копіюємо саме московську тоталітарну модель: де церква зобов’язана бути департаментом при адміністрації президента.

Ми легким рухом руки перетворюємо свободу совісти на елемент адміністративного тиску, повністю іґноруючи Статтю 9 Європейської конвенції з прав людини 1950 (European Convention on Human Rights / ECHR). Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ / ECtHR) у своїй багаторічній практиці (приміром: у прецедентній справі «Священний Синод Православної Церкви (Митрополія Бессарабії) та инші проти Молдови» 2001 (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova) - чітко зафіксував: колективне покарання всієї релігійної громади за політичні гріхи окремих ієрархів є недопустимим. Але наш внутрішній прокурор вимагає швидких розправ, а не правових процедур.

• Світовий рецепт (Законність): Цивілізовані держави лікують це через принцип індивідуальної відповідальности та законности. США закріпили Першою поправкою до Конституції 1791 (First Amendment to the United States Constitution) абсолютну неможливість заборони на вільне віросповідання. Навіть під час Другої світової війни американське правосуддя точково переслідувало конкретних шпигунів, але не забороняло релігійні організації японців, німців чи італійців. Франція зі своїм радикальним історичним принципом лаїцизму (laïcité), закріпленим законом 1905, жорстко присікає екстремізм у релігійних громадах, але робить це інструментами кримінального права проти конкретних осіб. Жодна конфесія там не може бути закрита рішенням парламенту просто за фактом свого існування - тільки через незалежний суд і персональні звинувачення.

Куди їде цей трамвай?

«Руйнуючи пам’ятники, зберігайте постаменти. Вони завжди знадобляться».

— Stanisław Jerzy Lec

Шовінізм - це завжди зброя слабких і зляканих. Це комплекс меншовартости, захований за аґресією. Всі ці штрафи, інспектори, церковні заборони й знесення пам’ятників - це наш колективний страх. Страх того, що якщо українську культуру не обнести п’ятиметровим бетонним парканом зі штрафами та колючим дротом, то вона «не витримає конкуренції».

Але Україна - не слабка. Україна довела це всьому світові на полі бою. Наша культура достатньо сильна, велика й самобутня, щоб перетравити, асимілювати й привласнити собі будь-які пласти історії, не боячись ні Пушкіна, ні Булгакова. Складні суспільні проблеми, які ми сьогодні намагаємося розвязати більшовицькими методами, у цивілізованому світі давно мають обкатані, правові рішення, що зберігають і гідність громадянина, й силу держави.

Намагаючись перемогти дракона, мы просто не помітили, як у нас самих почала прорізатися синьо-жовта луска. Ми будуємо дзеркальну копію РФ, тільки меншого масштабу й з вишиванкою замість косоворотки. Але копія завжди гірша за оригінал. Якщо ми перетворимося на стерильну, етнократичну, озлоблену провінцію, де конвенції Ради Європи та права людини вважаються «невчасною розкішшю», то за яку саме Україну ми тоді воюємо? За ту, яка вільна, чи за ту, де просто змінився начальник концтабору?

Бути патріотом сьогодні - це означає мати мужність поставити суспільству цей жорсткий діягноз і сказати: «Стоп. Ми вищі за це». Нам потрібна Велика Україна — складна, сильна, європейська й вільна у високому сенсі цього слова. А хуторський шовінізм облишмо тим, хто просто не вміє перемагати инакше.

#Деколонізація #Шовінізм #Патріотизм #Культурна_Пам_ять #Права_Людини #Євроінтеграція #Копенгагенські_Критерії #Верховенство_Права #Громадянське_Суспільство #Венеційська_Комісія #Мовна_Політика #Свобода_Совісти #Синдром_Шарікова #Критика_Суспільства #Велика_Україна